ІСТОРИЧНЕ ПРИКАРПАТТЯ Глюсарій    Контакти
Пошук  
   
Швидкий перехід:


Головна   Новини   Форум   Форум Історія України   Форум IFN   Реферати   Бібліотека   Реклама   Наш блог   Контакти   Про нас

ІСТОРИЧНЕ ПРИКАРПАТТЯ .: Історична довідка .: Івано-Франківськ .: КОРОТКА ІСТОРІЯ ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА


КОРОТКА ІСТОРІЯ ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА

КОРОТКА ІСТОРІЯ ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Заснування міста Івано-Франківська

Розділ 2. Соціально-економічний і культурно освітній розвиток Івано-Франківська в новий час

Розділ 3. Памятки та визначні місця Івано-Франківська

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Розділ 1. Заснування міста Івано-Франківська

Івано-Франківськ (до 1962 року — Станіслав) є найбільшим серед 15 міст Прикарпаття. Обласний центр розташований за 30 км від підніжжя Українських Карпат і знаходиться на висоті 244 м над рівнем моря. Його площа займає близько 50 км2, а населення міста за останні 25 років зросло в 2,5 рази і досягає 218 тис. осіб.

Місто виникло на базі військового укріплення. У середині XVII ст. Станіславській фортеці відводилася роль форпоста в закріпленні польського панування на українських землях Галичини. Але, згодом, збудована військова фортеця в межиріччі Бистриць перетворюється (з наданням їй у 1662 році статусу міста) у торговий, ремісничий і культурно-освітній центр Прикарпаття.

У XIX ст., в період австрійського панування, Станіслав був окружним і повітовим центром провінції, а у XX ст. в міжвоєнний польський період, став воєводським (обласним) центром Малопольщі. За часів існування Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) Станіслав у 1919 році впродовж 4-5 місяців був її столицею. Відразу ж після т.зв. возз'єднання західноукраїнських земель з УРСР в складі СРСР, 4 грудня 1939 року, місто було проголошено обласним центром Станіславської області, а в 1962 році було перейменовано на Івано-Франківськ.(11, с.18)

У минулому, як і кожне середньовічне місто (тим більше з привілеями Магдебурзького права), Станіслав мав свій герб, який кілька разів видозмінювався, В основу малюнка герба була відчинена міська брама з трьома бойовими вежами. Цей сюжет в зображеннях гербів і печаток міста зберігся і в наступні століття

У XIX ст. історію міста Станіслава вивчали польські істо­рики, зокрема С. Баронч і А. Шарловський. Серед українських дослідників першим зацікавився його історією Іван Франко/В останнє десятиріччя XX ст. цим питанням успішно займа­лися професори Прикарпатського університету ім. В. Стефа-ника Володимир Грабовецький та Володимир Полєк, доцент Богдан Гаврилів, краєзнавці Петро Арсенич, Михайло Головатий та ін.

У середині XVII ст. польський магнат та власник земель Андрій Потоцький прийняв рішення про спорудження на території старовинного українського села Заболоття фортеці.

Те, що Станіслав збудований на території Заболоття в травні 1662 року, підтверджується п'ятьма достовірними документами. Зокрема, у писаному привілеї про надання Магдебурзького права від 7 травня 1662 року, який затвердив король. Можна лише сказати, що спритний магнат Потоцький надав у 1662 році місту привілеї, аби щорічно збагачуватися за рахунок міських доходів та сильної фортеці-міста, а також захищати свої маєтки від наростаючого народного руху.

В XV столітті в письмових джерелах вперше з'являються історичні згадки про існування двох сіл на території нашого міста: Заболоття (1437 р.) і Княгинина (1449 р.). З виникнен­ням 1662 року Станіслава старовинне село Заболоття, як центр території, де локалізувалося місто, фактично перестало існувати.(14, с.51)

Ідеалізуючи панування Речі Посполитої, польська шляхта намагалася всі заслуги щодо виникнення Станіслава і його міської розбудови приписати великим магнатам Потоцьким, що володіли багатьма маєтками на Прикарпатті. Вони не хотіли бачити, що тяжкою панщизняною працею селян Заболоття і кріпосних сіл Станіславського ключа за наказом Потоцького і його гайдуків будувалася місцева фортеця, бастіони, насипалися земляні вали, рилися канави і заповню­валися водою рік Бистриць.(20, с.52)

Днем народження міста є 7 травня 1662 року, коли гарнізон Станіславської фортеці і цивільне населення отримали самоврядування за Магдебурзьким правом, зокрема, міські привілеї та дозвіл на щоденні торги і ярмармарки.(2, с.36)

Селяни приміських сіл Княгинина, Пасічної, Опришівців виконували важкі феодальні повинності на будівництві фортеці та міста. До 1672 року була завершена реконструкція фортеці — дерев'яні укріплення замінено на цегляні, збудовано кам'яні в'їзні Галицька і Тисменицька брами в місто. На території фортеці було збудовано також перший цивільний будинок-палац А. Потоцького, який у рекон­струйованому вигляді зберігся до наших днів.

На початку вересня 1676 р. велика турецька армія підійшла під стіни Станіславської фортеці, спалила і знищила східну та південну околиці, але взяти місто штурмом не змог­ла. До речі, 12 вересня 1683 р. у битві з турками під Віднем загинув найстарший син засновника міста А. Потоцького — Станіслав. Тіло патрона міста привезли до Станіслава і з великими почестями поховали в колегіальному гробівці у родинному парафіяльному костелі Потоцьких, який був збудований у 1703 р. (нині художній музей на майдані А. Шептицького).(1, с.342)

Станіслав з перших років свого існування став важливим ремісничим осередком. Ремісники — ковалі, бондарі, ткачі, стельмахи — ще до заснування міста жили в Заболотті, на території якого виникло місто.(7, с.12)

За сигналами ратушевого дзвону у Станіславі в Х/П-Х/ІІІ століттях починався відомий у всьому прикарпатському краю ярмарок. Торги, ярмарки і взагалі торгівля набрали широкого розмаху. Цьому сприяло і те, що місто розташоване на вигід­них торговельних шляхах. Активізувалася внутрішня торгівля, адже місто втягувалося у сферу обміну з передмістям і приміськими селами. Навколо ратуші тупилися по профілях ремесла — парки, крамниці і склади. У переписі Станіслава 1720 року згадано 27 крамниць і склепів під ратушею.(13, с.32)

Особливо оживало місто під час проведення трьох щоріч­них ярмарків.Тут збувалась реміснича продукція. На станіс-лавських ярмарках, крім місцевих торговців, постійно бували купці з Молдавії, Польщі, Угорщини і з великих міст України. Станіславські купці, переважно вірмени, спеціалізувалися на відгодівлі великої рогатої худоби та коней, яких також збували за кордоном - у Молдавії, Бесарабії, Польщі і Баварії. З південних слов'янських країн вірмени привозили в'ялену рибу — білугу, у Вроцлаві закуповували вироби із золота і срібла, перли.

Місто Станіслав у Х/ІІ-Х/ІІІ століттях ділилося на шість дільниць: середмістя, де проживало багате католицьке населення, патриції, орендарі і заможні верстви купців та ремісників, підзамче та чотири передмістя: Заболотівське, Тисменицьке, Галицьке і Лисецьке, в яких жили здебільшого плебеї.

У фортифікованому середмісті (за даними 1709 року) проживало 146 родин — 62 українські, 50 вірменських, 25 єврейських і 9 польських. Тут розташовувалися основні міські будівлі: квартали з центральною площею, на якій височіла міська ратуша. Вона з перших років стала урядовою будівлею, де засідав магістрат, в якому бургомістри з радниками вирішували адміністративні і господарські справи практично під контролем замкової адміністрації, а війт, призначений власником маєтку Потоцьким, з лавниками здійснювали судові функції в інтересах панівної верхівки.

       Українська громада в своїй більшості розселилася по всьому місту. Багатші проживали у центральних кварталах міста-фортеці, а основна частина ремісників, дрібних торговців, городників, всякого роду наймитів, тобто убогих, мешкали на підзамчі і в чотирьох передмістях.(17, с.23)

В місті діяв польсько-вірменський суд, який, зокрема, карав на смерть карпатських опришків, що утримувалися як в'язні у підвалах будинку на вул. Старозамковій. Остання прилюдна розправа відбулася 25 квітня 1754 р. на Ринковій площі біля ратуші, коли був страчений сподвижник і наступник Олекси Довбуша, уродженець Надвірнянщини, один із останніх опришків Василь Баюрак.(3, с.39)

У 1706 р. під час війни між Польщею і Росією (в ході Північної війни) в місто вступили і пограбували його російські війська, котрі мстили Юзефу Потоцькому за підтримку Карла ХІІ С.Лещинського. Вдруге місто зазнало пограбування в 1712 р. під час магнатських міжусобиць, коли сюди увійшли війська польського гетьмана Сенявського. Крім того, в місті час від часу спалахували епідемії чуми, а в 1710 р. від тифу загинуло 1332 осіб, або 25% населення. Тому наприкінці XVIII ст. в Станіславі проживало всього 5 тис. мешканців.

У 1695 р. було завершено будівництво мурованої ратуші, розпочато брукування вулиць, а в замковому арсеналі налічувалося від 120 до 200 чавунних гармат. У 1734 р. розпочалась остаточна реконструкція фортеці, яка завер­шилась в середині XVIII ст.

У 1728 р. Станіславську академію було реорганізовано в Єзуїтський колегіум, для якого в 1733-1743 рр. було збудо­вано окремий будинок (нині морфологічний корпус медичної академії). У Станіславі було збудовано єзуїтський костел (1729 р.), відновлено вірменський мурований костел (1762р.), а в 1743 р. єврейська община завершила будівництво мурованої синагоги. Тоді ж постало найстаріше промислове підприємство міста — пивоварний завод (1767р.), примі­щення якого збереглося до наших днів.

26 лютого 1761 р. ключ від Станіславської брами отримує неповнолітній Вінцент Потоцький. Містом управляє на правах опікуна Катерина Косаківська з роду Потоцьких. Але посту­пово власники міста банкрутують і воно переходить до дер­жавної скарбниці.

Після першого поділу Польщі 1772 р. австрійська монархія захопила Галичину. 25 жовтня цього ж року в Станіслав вступили австрійські стрільці. Нова адміністрація припинила існування Станіславської фортеці. Під час своєї поїздки по Галичині в 1783 році австрійський цісар Йосиф II відвідав Станіслав, де родина Потоцьких влаштувала йому урочистий прийом у своєму замку .(7, с.47)

Згідно урядового універсалу, т. зв. „Віденського патенту", 1789 р. запроваджується магістрат на чолі з бургомістром, але, водночас, графиня Косаківська володіє містом як своєю власністю до 1797 р. У 1801 р., в результаті другого банкрут­ства власників міста, Станіслав і навколишні села остаточно переходять у власність австрійської держави. За розпо­рядженням австрійського уряду поступово (до 1820 р.) було розібрано укріплення фортеці, рови засипано, а по них прок­ладено вулиці центральної частини міста. Цеглу використали для спорудження будинків, а камінням були забруковані 4 площі і 24 вулиці.

Вулиці будь-якого населеного пункту порівнюють з живим організмом і справедливо називають артеріями, які є важливою інфраструктурою міста.

Спочатку в центральній укріпленій частині міста утворилася площа навколо ратуші, від якої були проходи до Галицької і Тисменицької фортечних брам. У свою чергу, на передмістя вели під'їзні торговельні шляхи з інших населених пунктів краю, які тут поступово забудовувалися і ставали вулицями — Галицькою, Заболотівською Тисменицькою і Лисецькою. В архівних документах за 1798 р. вперше повідомляється про цісарську дорогу, яка вела від Станіслава до Лисця (по теперішній вулиці гетьмана Мазепи).

Відомо, що навколо фортеці в передмістях було збудо­вано не один десяток фільварків, цегелень, тартаків (лісопильні), млинів. В пам'яті народу, а пізніше і на топонімічній карті міста з'явилися вулиці Двірська (нині Хоткевича), Мли­нарська (відновлено назву), Тартакова (Д. Дудаєва), Польова (С. Петлюри).

По засипаних канавах вздовж колишнього фортечного муру були прокладені теперішні вулиці Січових Стрільців, Дністровська, Василіянок. Але збереглися історичні мікро топонімічні назви вулиць — Валова, Старозамкова, провулок Фортечний. На початку XX ст. до Станіслава були приєднані приміські села Княгинин і Софіївка. Магістрат міста назвав у 1910 р. вулицю, яка з'єднувала вокзал з центром,— Грюнвальдською (на честь 500-річчя Грюнвальдської битви).

Більш інтенсивне найменування вулиць в першій половині XX ст., зокрема у міжвоєнний період, спостерігається з 1920 р., коли Станіслав в період окупації Галичини Польщею став воєводським центром. У 30-х роках вже були опубліковані перші карти-схеми вулиць міста, що налічували майже 150 назв.

Центром освіти і культури стала Перша державна німе­цько-польська гімназія, яка була організована у 1774 р. на базі Єзуїтського колегіуму. Тут з 1824 по 1830 рр. здобував середню освіту видатний український письменник і вчений-історик, етнограф, один із засновників товариства „Руська трійця" Іван Вагилевич.(4, с.461)

Особливо цікаві події відбувалися у Станіславі під час революції 1848 р., яку в народі називали „весною народів". Українці сподівалися тоді на національне звільнення від австрійського і польського панування. 8-10 травня того року в місті було створено Руську (Українську) Раду, яку очолив викладач Станіславської гімназії Осип Прокопчиць. Наприкінці травня у місті відбулася політична маніфестація, під час якої була створена Українська окружна рада.

        2 вересня 1848 року в Станіславі почала виходити польською мовою перша міська газета „Станіславський кур'єр". У 1862 р. магістрат міста вперше організував урочистості з нагоди 200-річчя наданню місту Станіславу Магдебурзького права.

Важливою подією в економічному розвитку міста і краю стало відкриття 1 вересня 1866 року залізниці Львів-Чернівці і початок руху пасажирських поїздів через Станіслав. В тому ж році почали працювати залізничні майстерні (нині локомо-тиворемонтний завод).

28 вересня 1868 р. з вулиці Липової почалася пожежа, в якій згоріло 260 будинків. У наступні роки було проведено значні будівельні роботи по відбудові центральної частини міста. У 1871 р. на місці згорілої ратуші збудовано нову будівлю, де на 6-му ярусі було встановлено годинник. У цей час було завершено розбирання валів і бастіонів колишньої фортеці. З північної сторони збережено частину валів, де впорядковано громадський сквер під назвою „Гетьманські вали". На одну з перших в місті Тисменицьку вулицю (нині Незалежності) поступово переміщувався з площі Ринок центр міста. Тут вперше в Галичині для освітлення вулиці було встановлено газові ліхтарі (1876 р.)

У Станіславі, як повітовому центрі, у 1871 р. було засно­вано учительську семінарію, яка з 1892 р. розмістилася в будинку на Тринітарській площі (тепер Старозамкова). Разом з тим, в місті не вистачало загальноосвітніх шкіл. За даними офіційної австрійської статистики в 1880 році 57% жителів міста були неписьменними.

Значний внесок у піднесення національної свідомості українського населення зробила заснована в 1877 р. філія товариства „Просвіта". Вона була створена за ініціативою відомих вчених і громадських діячів Є. Желехівського та братів Заклинських.

Влітку 1880 р. в нашому місті вперше побував Іван Франко, який провів червневу ніч в підвалі будинку по вул. Галицькій, 7, повертаючись в супроводі жандармів з Коломиї до рідного села Нагуєвичів. Пізніше І. Франко неодноразово приїздив до Станіслава. 7 грудня 1884 р. він виступив на зборах Товариства українських жінок, яке вперше в Україні створила письменниця Н. Кобринська. Після Першої світової війни це Товариство було реорганізоване в Союз Українок (існує до сьогодні).

Широкий відгук серед української громадськості Галичини отримала діяльність у 1898-1900 рр. політичного гуртка соціалістичного спрямування в Станіславській польській гімназії, в якому брали участь майбутні письменники Денис Лук’янович та Михайло Яцків.

20 листопада 1898 р. був урочисто відкритий пам'ятник польському поетові Адаму Міцкевичу (до 100-річчя з дня народження). Головою комітету побудови пам'ятника був викладач місцевої гімназії Павло Брила.

Активізації українського життя в місті на початку XX ст. сприяла подвижницька діяльність українського композитора і диригента Івана Біликовського, який заснував хор „Станіславський Боян". Завдяки зусиллям першого професійного композитора Дениса Січинського в Станіславі 1902 року було створено першу в Галичині українську музичну школу — нині музичне училище ім. Д. Січинського.

9 травня 1903 р. в Станіславі перебував видатний україн­ський композитор Микола Лисенко, а в листопаді 1905 р. тут гастролювали знамениті українські артисти Марія Заньковецька та Микола Садовський. В місті неодноразово висту­пали видатні галицькі співаки Соломія Крушельницька та Олександр Мишуга. Ще більш важливою подією 1905 р., про яку писав тоді відомий вчений Михайло Грушевський, було відкриття Станіславської української гімназії, яка була створена австрійським урядом та галицьким намісництвом на вимогу громадськості краю.

Серед громадсько-політичних діячів найбільш відомим в місті був адвокат, посол до австрійського парламенту Лев Бачинський, який у 1910 р. оселився в Станіславі.

З історією нашого міста пов'язане ім'я Мирослава Січин­ського, який за політичне вбивство у Львові намісника Гали­чини був засуджений до страти, а потім до 20-річного ув'яз­нення. 10 листопада 1911 р. М. Січинський втік зі Станіслав­ської тюрми „Діброва"(5, с.211). Організатором втечі був Дмитро Вітовський, який в роки Першої світової війни став сотником Українських січових стрільців, а пізніше військовим міністром Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР).

Розділ II. Соціально –економічний і культурно освітній розвиток Івано-Франківська в новий час

Трагічними для Станіслава історичні події Першої світової війни. У серпні-вересні 1914 р. австрійські війська зазнали поразки і російська армія вступила в Галичину. В липні-серпні 1916 р. в результаті прориву російських військ під команду­ванням генерала О. Брусилова в Станіслав знову прийшла російська окупація і місто опинилося у прифронтовій смузі по р. Бистриці Солотвинській.

1 листопада 1918 р., після Листопадового зриву Україн­ських січових стрільців у Львові на чолі з Д. Вітовським, влада перейшла до рук Української Національної Ради (УНР), яку підтримали українські війська у Станіславі. Після проголо­шення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) в ході українсько-польської війни війська Української Галицької Армії (УГА) змушені були залишити Львів, Тернопіль і уряд ЗУНР переїхав в кінці грудня 1918 р. до Станіслава. Сюди, в тимчасову столицю ЗУНР, приїхав її президент — доктор.

Євген Пєтрушевич. З січня 1919 р. Українська Національна рада ЗУНР в Станіславі схвалила історичний універсал про злуку з Українською Народною Республікою (УНР). Делегацію ЗУНР в Києві очолив відомий громадсько-політичний діяч, віце-президент республіки Лев Бачинський. 22 січня 1919 р. на Софіївський площі в Києві Директорія УНР за участю представників уряду ЗУНР з м. Станіслава проголосила Акт Злуки всіх земель України в єдину Соборну Українську Державу.(6, с.48)

В умовах демократичної діяльності уряду ЗУНР, який перебував в стані війни, в Станіславі діяли різні політичні сили. Так, в лютому 1919 р. відбулася перша крайова конференція КПСГ, яка заснувала Комуністичну партію Східної Галичини (з 1923 — КПЗУ), а 30-31 березня в Станіславі відбувся І з'їзд Робітничо-селянського союзу. Тоді ж було засновано опозиційну до уряду ЗУНР газету „Республіканець", редактором якої був житель м. Станіслава Д. Дем'янчук. 5-8 квітня 1919 р. в нашому місті по дорозі на еміграцію до Австрії перебував видатний український історик і політичний діяч Михайло Грушевський.

Весною 1919 р. продовжували наступ польські війська, підтримані армією генерала Галлєра. 24 травня відбулося повстання бойовиків польської військової організації в Станіславі і уряд ЗУНР змушений був відступити разом з УГА на Східну Україну.

Після остаточної окупації Прикарпаття військами Польщі за новим адміністративним поділом Станіслав став воєводським центром, до якого були приєднані приміські села Княгинин-Гірка та Княгинин-Колонія. В місті було тоді 4 475 будинків. У Станіславі в міжвоєнний період діяло 18 підприємств, на яких працювало всього 950 робітників на 60 тисяч мешканців міста. Крім того, у місті проживало більше тисячі ремісників, але з них — лише 91 українець.(11, с.85)

На початку 30-х років магістрат організував відбудову зруйнованої в роки Першої світової війни ратуші, яку було споруджено у стилі конструктивізму і модерну, а також приміщення пошти в центрі міста. У 1932 р. за статистичними даними в місті було 1565 торговельних фірм, з яких лише 55 належало українським власникам. Щороку відбувалися 4 великі ярмарки, а щочетверга — місцеві торги.

Серед культурно-освітніх подій цього періоду привертає увагу видання в Станіславі в 1930-1935 рр. трьох томів „Загальної української енциклопедії", а також повідомлення за 1929 р. про поповнення фондів музею Станіславської Духовної Семінарії 810 експонатами, серед яких були стародруки, рукописи, археологічні пам'ятки Галицької княжої доби.

На початку Другої світової війни, після вступу регулярних частин Червоної армії до Станіслава, вже 23 вересня 1939 р. було проведено перше засідання міської управи, на якому створено радянські виконавчі органи місцевої впади.(10, с.25) У місті було відкрито цілу низку українських середніх шкіл, створено у 1940 році перший на Прикарпатті вуз — Станіславський учительський інститут (нині Прикарпатський університет). У 1940 році в Станіславі було створено Гуцульський ансамбль пісні і танцю, а 1 травня на базі Покутського музею відкрито теперішній Івано-Франківський краєзнавчий музей.

Але ці певні здобутки були затьмарені репресивними діями органів НКВС, котрі почали арешти кращих представників української інтелігенції, яких звинувачували в націоналізмі. В 1941 р. був арештований і ув'язнений в Станіславській тюрмі батько Степана Бандери — священик греко-католицької церкви Андрій Бандера.

Напередодні радянсько-німецької війни у цій тюрмі були розстріляні сотні політичних в'язнів, яких більшовики не встигли вивезти в Сибір до приходу німецько-фашистських загарбників. Влітку 1941 р. розстріляні жертви під покровом ночі були вивезені і таємно закопані на околиці обласного центру в сумнозвісному нині Дем'яновому Лазі. Лише 29 жовтня 1989 р. тут відбулося урочисте перепоховання жертв сталінських репресій за участю багатьох десятків тисяч жителів Івано-Франківська і Прикарпаття.

На початку радянсько-німецької війни 22 червня 1941 р. ворожі літаки бомбардували залізничний вокзал, а вже 2 липня місто було окуповане фашистськими загарбниками, які відразу почали вводити так званий „новий порядок". Вони спочатку зруйнували в міському парку пам'ятник на честь 500-річчя Грюнвальдської битви (встановлений у 1910 р.), а потім гестапо взялося за створення в місті таборів смерті, в яких за три роки окупації загинуло 127 тисяч осіб, в основному мирного населення. Через так звану біржу праці в Німеччину на примусові роботи було вивезено зі Станіслава майже 18 тисяч осіб. За розпорядженням шефа Станіславського геста­по полковника Ганса Крігера у вересні 1941 року було розстріляно 9 членів проводу ОУН, арештовано Василя Бандеру (загинув у концтаборі Освенцім) і його вагітну дружину Марію Возняк-Бандеру.

Ще одна сумна подія відбулася у неділю 14 листопада 1943 р. в міському українському театрі ім. Івана Франка, коли під час вистави оперети „Шаріка" гестапо арештувало 140 глядачів. 17 листопада 27 заручників після короткого суду були розстріляні під стіною єврейської божниці. Очевидець цієї трагедії Василь Яшан з сумом згадував: „Під час розстрілу всі в'язні поводились поважно і гідно. Майже всі молились, дехто кидав оклик „Слава Україні!", дехто наспівував наш національний гімн і з його звуками загинули".

В останній декаді липня 1944 р. Червона армія вела бої на підступах до Станіслава, який був остаточно звільнений від німецько-фашистських загарбників 27 липня. В боях за обласний центр загинуло 509 радянських бійців.(16, с.398)

Відразу ж після війни розпочалася відбудова зруйнова­ного народного господарства. З метою встановлення кількос­ті людських жертв та розмірів нанесених економічних збитків була створена Станіславська обласна надзвичайна державна комісія по розслідуванню злодіянь німецько-фашистських загарбників. Серед промислових підприємств міста повністю був зруйнований паровозоремонтний завод, а серед навчальних закладів — спалений головний корпус учительського інституту.

Післявоєнне життя в місті поступово налагоджувалось. В 1945 р. було відкрито медичний інститут (нині академія), а в 1947 р. для підготовки столярів художніх меблів створене училище, яке нині реорганізоване у Вище художньо-технічне училище №3.

У 1954 р. розпочато газифікацію міських квартир природним газом, а трохи пізніше — будівництво першого житлового мікрорайону по вул. Московській (нині Бельведерській).

У наступні десятиліття історична хроніка обласного центру насичена подіями соціально-економічного розвитку. Серед них варто виділити спорудження у 1962 році на півден­ній околиці міста в Опришівцях нового приміщення аеропорту, яке повністю перебудоване в 1990 році. У 1967 р. було відкрито третій вуз міста — Івано-Франківський інститут нафти і газу (нині національний технічний університет).(12, с.37)

Збудовано заводи: арматурний, фурнітурний, „Автоливмаш", „Позитрон", „Родон", меблевий комбінат та інші.

В політичному плані, не дивлячись на важкий ідеологічний комуністичний пресинг, національно-свідомі жителі міста виступали проти командно-адміністративної тоталітарної радянської системи. Так, в 1965 р. органи КДБ заарештували за антирадянську діяльність правозахисника і дисидента Валентина Мороза, який працював викладачем педінституту. За таку ж діяльність був звільнений з роботи викладач цього ж вузу Петро Арсенич. Було репресовано відомого україн­ського художника Опанаса Заливаху.

У травні 1965 р. надійшло цікаве повідомлення про те, що після багаторічної підготовки в українській діаспорі прийнято рішення про публікацію „Альманаху Станиславівської землі", перший том якого побачив світ у 1975, а другий — у 1985 році.

Серед культурної хроніки міста початку 80-х років привертає увагу подія, пов'язана з відкриттям 16 травня 1990 р. на базі нинішнього Прикарпатського університету ім. В. Стефаника музею історії Освіти Прикарпаття, якому у 1983 р. присвоєно звання „Народного".(9, с.26)

Перебудовчі демократичні процеси почали реалізовува­тися в духовному житті українців Прикарпаття лише в 1989-1990 рр. Восени 1989 р. в обласному центрі створюються осередки Народного Руху України за перебудову. 14 жовтня 1989 р. в Івано-Франківську відбулася установча конференція обласного товариства „Меморіал". У січні 1990 р. вперше в місті в новітні часи на Вічевому майдані був піднятий український національний прапор. 13 травня 1990 р. вийшов перший номер газети „Галичина", яка стала первістком демократичної преси Прикарпаття періоду національного відродження.

Серед найважливіших подій в новітній історії міста стало проведення тут 26 червня 1992 р. з ініціативи Братства УПА обласної наукової конференції, присвяченої 50-річчю створення Української Повстанської Армії (УПА).

6 січня 1993 р. в наше місто прибув Президент України Леонід Кравчук, який взяв участь у презентації Прикарпат­ського університету ім. Василя Стефаника. Нині тут працює 450 викладачів, з них академіки В. І. Кононенко, В. В. Грабовецький, І. А. Климишин, В. Г. Матвіїшин, 50 докторів наук, професорів, 200 кандидатів наук, доцентів. Всього в облас­ному центрі діє нині 6 вищих навчальних закладів.

Останні, четверті, демократичні вибори в місті відбулися 31 березня 2002 року, в результаті чого головою міста був знову обраний Зіновій Шкутяк. Є сподівання, що через реформування економіки наше місто буде й надалі розвиватися і залишиться на позиціях найбільшого після Львова адмі­ністративного, економічного і культурного центру на західноукраїнських землях.

Значна увага в місті приділяється збереженню історико - культурної спадщини. З цього приводу міський голова Зіновій Шкутяк на XV! сесії міськради у березні 2001 р. повідомив: „Нашим завданням є розбудувати Івано-Франківськ, примножити багатство архітектури. Розроблена „Програма ремонтно-реставраційних робіт та благоустрою історико-архітектурної заповідної території міста Івано-Франківська на 2000-2001 роки". Виконана значна робота з реконструкції і благоустрою міста: завершено коригування генерального плану його розвитку, проведена реконструкція майдану Шептицького, побудовано ротонду на відзначення 2000-ліття Різдва Христового, реконструйовані пішохідна частина вул. Незалежності та Вічевого майдану, Європейської площі, пішохідна зона (продовження вул. І. Франка) та меморіальний сквер на вул. С. Бандери. Виготовлено проектну докумен­тацію з благоустрою та відновлення парків, скверів, зелених зон, реконструкції бастіону та прилеглої до Фортечного провулку території, благоустрою прилеглої до універмагу „Прикарпаття" території.

Нині Івано-Франківськ має розгалужену інфраструктуру шляхів сполучення, а в самому місті та приміських селах є 517 вулиць. За останні 2 роки повністю відбудовані Привок­зальна площа та площа Ринок в історичній центральній частині міста, де реставровано приміщення ратуші та відновлено годинник з курантами. В обласному центрі збудовано 46 заводів і фабрик, зосереджено 3259 малих підприємств недержавного сектора. Для підприємств державної і колективної форм власності, які переважають, характерні деякі негативні тенденції, що пояснюються загальним еконо­мічним станом в Україні. Тому залишається надія на розвиток місцевого економічного потенціалу та дієвість реформ. В місті крім 6 вузів працюють 39 профтехучилищ, коледжів, ліцеїв. Не дивлячись на економічні та фінансові труднощі, націо­нально-демократичні сили міста доклали чимало зусиль для відкриття першої в обласному центрі української гімназії, яка в лютому 1994 р. святкувала входини до нового приміщення в Пасічній, яке збудували словацькі будівельники. Відкрито також школу-ліцей при Прикарпатському університеті та технічний ліцей при технічному університеті нафти і газу.(21, с.41)

Культурно-просвітницьке обслуговування населення в місті здійснюють 17 бібліотек, муніципальний центр дозвілля, 2 Народних доми, 3 дитячі музичні школи, художня школа, обласна філармонія, театр ляльок ім. М. Підгорянки, обласний театр фольклору, музичне училище ім. Д. Січинського, облас­ний Народний дім „Просвіта". В місті у 1981 р. збудоване одне з кращих в Україні приміщень: музично-драматичного театру ім. І.Я.Франка. Обласна наукова бібліотека ім. І.Я.Фран­ка має книжковий фонд, який перевищує 500 тис. примір­ників. Крім того в місті функціонує більше 20 державних та громадських музеїв, серед яких наймолодшим є створений і відкритий 14 жовтня 1998 року музей визвольних змагань Прикарпатського краю. В листопаді цього ж року відбулася посвята дзвіниці меморіального комплексу „Дем'янів Лаз", який є філіалом музею. Експозиція новітнього музею висвіт­лює національно-визвольну боротьбу українського народу з найдавніших часів до наших днів.

Розділ III. Пам’ятники та визначні містця Івано-Франківська

Нині по тих залиш­ках укріплень, що збе­реглися у Фортечному провулку і зображені ху­дожником на малюнку, важко собі уявити, що колись Станіславська фортеця була однією з найбільших в Галичині. Про це власне і записав у своєму «Щоденнику» у 1672 р. іноземний мандрівник Ульріх фон Вердум: «Укріплення складається з шести правильних земляних бастіонів, нижче яких частокіл з поставлених сторч цілих дубів. Головна лінія бастіонів має 150 стіп довжини... Місто має три брами, збудовані з каменю».

Інший сучасник на початку XVIII ст. вже повідомляв, що місто Станіслав «оточували червоні з цегли фортифікаційні мури, глибокі і широкі перекипи відділяли місто від передмість і лише довгими через канави мостами можна було дістатися до двох фортечних брам, званих Галицькою і Тисменицькою, а також вузькими і довгими мостами можна було увійти до міста через малу хвіртку, призначену для прогулянок, звану Вірменською».

Вищеназвані фортечні рови заповнювалися водою з Бистриць. З півдня доступ до фортеці утруднювався Чорним лісом та смугою суцільних боліт.

Таким чином, подорожній міг потрапити у Станіслав у світлий час дня лише через західні — Галицькі або ж східні —Тисменицькі ворота. За допомогою ручного великого колово­роту, із скрипом, подзвонюючи ланцюгами, опускався пере­кидний міст, відкривалася брама. Тривалий час фортеця надійно захищала польську шляхту і місцеве населення від набігів турецьких і татарських орд.

У вересні 1676 р. турецька армія Ібрагіма-Баші підійшла під стіни Станіславської фортеці. Однак гарнізон фортеці під проводом Яна Домнемарка з честю витримав облогу.

Таким чином, укріплення Станіслава не поступалися таким великим містам, як Львів і Краків.

Але після загарбання Галичини Австрійською монархією Габсбургів у 1772 р., а також з припиненням набігів кримських татар і турків Станіславська фортеця поступово втрачає своє оборонне значення. Почалося природне руйнування покинутих гарнізоном фортечних споруд, які жителі міста змушені були розібрати на початку XIX ст. як аварійні. Фортечні рови поступово були засипані і по них прокладені вулиці, які в основному збереглися до наших днів у центральній частині міста. Активне знесення фортечних мурів продовжувалося до 20-х років XIX століття, із каменю та цегли яких викладено 4 площі, 24 вулиці та вимурувано чимало кам'яниць.

Із колишніх укріплень збереглися тільки залишки валів та Фортечний провулок (100 м), який тягнеться від закритої будинком банку «Прикарпаття» вул. Галицької до початку вулиць Бельведерської та Новгородської. Висота цегляної кладки до 10 м, ширина до 20 м. Це рештки бастіону, який охоплює праву частину Фортечного провулку і впритул примикає до новозбудованого Катехитичного центру собору Св. Воскресіння та подвір'я морфологічного корпусу медичної академії.(9, с.23-24)

 Парадна брама палацу Потоцьких на міських валах

Розповідь про дальшу розбудову та зміцнення Станіслав­ської фортеці у другій половині XVIII ст. необ­хідно доповнити істо­ричними повідомлен­нями про спорудження у її північній частині замку-палацу Потоцьких. Тут фортифікатори до 1672 р. насипали на рівнині штучні вали, замінили дерев'яні укріплення цегляними, за якими власне і було збудовано з стилі бароко резиденцію засновника міста графа Андрія Потоцького. Керував будівництвом палацу, а також міської ратуші італійський архітектор Карло Беное.

У 1687 р. наше місто відвідав ще один французький мандрівник Фр. Далеран, який в подорожніх нотатках зробив такий запис: «Серед усіх покутських міст найбільшим і найкрасивішим є Станіслав, розташований на чудовій рівнині за дві милі від Дністра. Його регулярні фортифікації вражають своєю довершеністю. Є тут величний палац, збудований з каменю. Його ринок, будівлі та арсенал (не збереглися — Б.Г.) значно вирізняють місто серед інших міст Русі».

Нині збереглися рештки валів на території палацу Потоцьких, які мають за собою власну назву Валової вулиці. У західній частині валів замурований і закритий газоном запасний вихід, який вів з палацу. Саме 2-поверхове приміщення колишнього палацу збереглося у перебу­дованому вигляді, де з 1801 р. знаходиться військовий госпіталь.(19, с.45)

До визначних історико-архітектурних пам'яток міста по праву належить в'їзна парадна (центральна) брама до замку Потоцьких, яка збереглася в первісному вигляді і зображена художником з боку Тринітарської площі.

Верхня частина брами оздоблена ліпними скульпту­рами середньовічних лицарів у військовому спорядженні.

В цілому, як свідчить міський план 1792 р., замок та його територія входили в систему військових укріплень фортеці.

Кілька років тому доктор архітектури П.Ричков виявив в картографічній збірці Віденського воєнного архіву ще один рукописний план системи укріплень Станіслава, датований 1743 роком без зазначення виконавця. Крім власне фортифікацій, на плані зазначено розташування палацу Потоцьких з благоустроєм у північно-східній частині міста.(9, с.23)


Міська ратуша на площі Ринок (будівництво)

Другим цивільним об'єктом на території Станіславської фортеці після палацу Потоцького було приміщення міської ратуші, яких в історії міста було чотири. На жаль, зображення перших двох будівель ратуші не збереглися.

Ратуша (будинок для самоврядування міської влади) за традицією європейських середньовічних міст завжди будувалася в центрі квадратної площі, яка традиційно носила назву Ринок, де відбувалися щоденні торги продуктовими товарами, що їх доставляли селяни з навколишніх сіл.(18, с.19)

У 1675 р. в історично-географічному центрі міста-фортеці замість дерев'яного спостережного пункту збудовано тимчасове приміщення першої ратуші, вежа якої постійно використовувалася як військово-пожежний спостережний пункт міста. Уже в той час всі військові споруди і ратуша були з'єднані між собою системою підземних пере­ходів і запасних виходів, які в зруйнованому вигляді збереглися до наших часів.(19, с.14)

Дерев'яне приміщення цієї ратуші простояло заледве 20 років, бо у 1699 р. було завершено будівництво другої ратуші, яка довго послужила місту. Від цього часу в ній засідав магістрат, відбувалися суди і приймалися найважливіші рішення. Міський уряд на чолі з бургомістром відав адміністрацією і мав під своєю владою суд у цивільних справах, що складався з лавників під орудою війта. Суд лавників мав «право меча», тобто карав на смерть карпатських опришків, що перебували у підземеллях ратуші, а перед тим у будинку на вулиці Старозамковій. Остання прилюдна розправа відбулася 25 квітня 1754 року на Ринковій площі біля ратуші (з півдня), коли був страчений сподвижник і наступник Олекси Довбуша, уродженець Надвірнянщини, один із останніх опришків Василь Баюрак. Це про нього в народі була складена сумна пісня:

Ой будете зимовати

Того літа літовати

В Станіславі на риночку

В тяжких дибах, в залізочку.

Передсмертним проханням приреченого було пограти на гуцульській сопілці, що запам'ятав і нам розказав очеви­дець тих подій польський поет Фр. Карпінський.(9, с.25)

У 1871 р. на місці дерев'яної ратуші, яка була знищена пожежею у вересні 1868 р., збудовано нову будівлю, де на 5-ому поверсі було встановлено годинник, а на даху вежі у 1825 р. встановлений австрійський орел.

Підчас І світової війни з 8 по 19 лютого 1915 року трива­ли важкі бої за Станіслав, в ході яких найбільше потерпіла центральна частина міста. Зокрема, була вщент зруйнована ратуша (як найвища споруда в місті), що використовувалася як артилерійський спостережний пункт.

У 1928 р. розпочалося будівництво четвертої за рахун­ком ратуші на місці зруйнованої у роки війни. Зводилася ця сучасна за виглядом ратуша з використанням залізобетону за проектом інженера Треля і набула у натурі рис польського військового ордену «Віртуті мілітарі». Закінчилося будівництво ратуші у 1932 р. З 1959 р. тут розмістилася експозиція обласного краєзнавчого музею.(9, с.26)

Як ми вже згадували, з самого початку ратуша і пло­ща Ринок знаходилися в ме­жах Станіславської фортеці, тому тут раціонально вико­ристовувався кожний метр землі і відповідно кожна сторона квадратної площі була щільно забудована.

На малюнку художника зображено північний квартал старовинних будинків, які нині взяті під охорону держави як пам'ятки архітектури. Це зразки цивільного будівництва XVIII ст. Серед них виділяється будинок № 4, в якому знаходилася одна з найстаріших аптек нашого міста (з 1777 р.). Він вражав товщиною своїх мурів — очевидно передбачалося вико­ристання його під час війни як своєрідної оборонної споруди. Як добре видно з малюнка художника, кам'яниця під № 6 має з фронту три вікна, а наступні — по чотири.

У 1884 р. тут перебувала відома українська письмен­ниця і громадська діячка Наталія Кобринська, яка заснувала «Товариство українських жінок». Спробу першої організації жінок в Галичині високо оцінив І.Франко, який був на першому організаційному засіданні, а напередодні з'їзду жіночого товариства надрукував у пресі статтю «Перед збором руського жіночого товариства у Станіславі» , де наголосив на історичному значенні цієї події у громадсько-культурному житті нашого міста. На честь 110-річчя цієї події на вище­названому будинку встановлена меморіальна таблиця.

Цікаве повідомлення про розміри площі Ринок подається у публікації міської газети «Кур'єр Станіславський» за 15 січня 1905 року. Загальна площа Ринку — 9667 кв. м, а без ратуші (1033 кв. м) — 8634 кв. м. На ній могло розміститися 34636 осіб з розрахунку 4 людини на 1 кв. м, тобто практично все тодішнє населення нашого міста, що у 1905 р. нараховувало 33077 чол.(9, с.27)

Висновки

У загальних рисах історія Івано-Франківська відома, хоч і у ній є чимало “білих плям”, що вимагають нового їх вивчення, вагомого підтвердження або ж заперечення, взагалі нового погляду на винекненя і розвиток нашого обласного центру.

Менш відома історія Івано-Франківська як міста, тобто історія його окремих площ і вулиць, окремих його будинків, місць перебування у місті відомих діячів історії і культури, письменників, митців різних профілів тощо.

Вивчаючи та узагальнюючи літературу автор курсової роботи прийшла до таких висновків:

По-перше, у період 1662 року до наших днів на території західної України виникло і розвивалося місто, яке 1962 року носило назву Станіслав, а дев’ятого листопада з нагоди 300-річчя міста постановою уряду СРСР його було перейменовано на Івано-Франківськ.

Як бачимо, історія заснування теперішнього Івано-Франківська криє в собі багато таємниць. Це пояснюється перш за все тим, що українські історики не завдали собі праці, щоб вивчити наші багатющі архіви, а пішли слідами польських дослідників (офіційна версія), хоч і серед них, як бачимо, не було єдиної думки про дату і засновника нашого міста. Звідси і думка про Станіслава Андрія Потоцького (за іншою гіпотезою - Єнджея) як засновника Станіславова, названого так на честь його сина Станіслава , за іншою версією - батька, а за ще однією - сина Єнджея Потоцького. Така традиція була потрібна польським історикам тільки для того, щоб і в даному випадку показати культуртрегерську місію польської шляхти на українських землях, а разом з тим підняти престиж роду Потоцьких, який криваво записався в історії українського народу і народної творчості.

По-друге, Станіслав, від початку заснування і до сьогодні залишається економічно розвинутим містом, яке має досить розгалужену інфраструктуру. Все це зводиться до соціальнополітичної стабілізації, що є одним із головних чинників до процвітання міста.

В 1917 році Станіслав став центром державотворчого відродження України, адже саме в цей час на території міста існував ЗУНР, що зробило політичний внесок у розвиток міста.

По-третє, Івано-Франківськ є невідємною частиною роботи такого великого механізму, як Україна. Адже, саме на території Івано-Франківська знаходяться прибуткові підприємства, установи, тут знаходиться основний сировинний придаток держави ( нафта, газ тощо).

Все вище подане засвідчує про те, що автор курсової роботи зробив спробу висвітлити історію міста Івано-Франківська.

Список використаних джерел та літератури

І. Джерела

  1. Альманах Станіславської землі: У 2т. Зб. матеріалів до історії Станіславова і Станіславівщини / Ред.-упоряд. Б.Кравців. – Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен, 1975. 960 с.
  2. Гаврилів Б. Та ін. Літопис Івано-Франківська (Станіслава):
    Іст. хроніка міста з 1662 р. / Б. Гаврилів, П. Арсенич, Р. Про-
    цак. 2-е вид., доповп. і персроб. Івано-Франківськ: Нова
    Зоря, 1998.-- 136 с.
  3. Грабовецький В. Сходинками історії у майбутнє: До 325-річчя м. Івано-Франківська: Метод, матеріали на допо­могу лекторам. Івано-Франківськ, 1987. 42 с.
  4. Культурне життя в Україні. Західні землі: Док. і матеріали. Т. І. 1939-1953. – К.: Наук. Думка, 1995. – 749 с.
  5. Суспільно-політичний розвиток західних областей УРСР 1939-1989: Зб. док. і матеріалів. К.: Наук. думка, 1989. – 456 с.

ІІ. Література

  1. Арсенич П. Станіславів – столиця ЗУНР. – Івано-Франківськ, 1993. – 53 с.
  2. Вивчаймо рідний край Станіслав: Обл. Кн.-газ. Вид-во,1960. 123 с.
  3. Вуянко М. Монастирі Івано-Франківська (Станіславова): Перша половина ХХст. - Івано-Франківськ: Нова Зоря. 1998. - 216с. 
  4. Гаврилів Б,Борчук С. Памятки та визначні місця Івано-Франківська (вид. 2) – Івано-Франківськ:Тіповіт, 2002.- 56 с.
  5. Гаврилів Б., Бойчук 3. Історія Івано-Франківська в
    хронології: 1662-1994 рр. - Івано-Франківськ, 1994. - 59 с.
  6. Грабовецький В. Історія Івано-Франківська (Станіславова) з найдавніших часів до початку XX ст. 4.1. Івано-Франківськ: Нова Зоря, 1999. 304 с.
  7. Грабовецький В. Нарис історії Княгинина. Івано-
    Франківськ: Нова Зоря, 2000. 152 с.
  8. Грабовецький В. Нариси історії Івано-Франківська: 'З найдавніших часів до початку XX ст. Івано-Франківськ. 1989. 100с.
  9. Грабовецький В. Сторінки літопису Івано-Франківського Кафедрального Собору Святого Воскресіння. Івано-Франківськ: Нова Зоря, 1999. 88 с.
  10. Івано-Франківськ: Схема міста / Ред. О. Юра. ~ Івано-Франківськ, 1998. Буклет.
  11. Історія міст і сіл Української РСР. Івано-Франківська область. – К.: АН УРСР, 1971. – 639 с.
  12. Місто для людей [Івано-Франківськ]. - Івано-Франківськ: Лілея НВ, 1999. - 38 с.
  13. Паньків М. Ратуша: Іст. нарис. - Івано-Франківськ: Лілея -НВ, 1999. - 36с.:іл.
  14. Полєк В. Майданами та вулицями Івано-Франківська. --Львів: Світло і тінь, 1994. 90 с.

ІІІ. Енциклопедичні видання

  1. Довідник адміністративно-територіального поділу Станіславської області на 1 квітня 1961 р. – Станіславів: Обл. Кн.-газ. Вид-во, 1961. – 93 с.
  2. Янко М. П. Топонімічний словник України. К.: Знання. 1998. -432 с.

Якщо у Вас є матеріали по історії Прикарпаття, окремого села чи міста нашого краю (спогади, документи, власні дослідження) - Ви можете розмістити їх на сторінках нашого сайту. Для цього потрібно лише звязатися з адміністрацією сайту.



Украинская Баннерная Сеть



Чи була дана стаття корисна для вас?

Якщо Ви побачили у даній статті помилку - просимо Вас повідомити про неї адміністрацію сайту

Повязані статті

article Історія Івано-Франківська (коротка довідка)
Історія Івано-Франківська (до 1962 -...

  9-26-2006    Views: 2947   
article Історія герба м. Івано-Франківська
Історія герба м. Івано-Франківська

  3-20-2007    Views: 1186   
article Івано-Франківська православна єпархія (витоки)
Івано-Франківська православна єпархія

  4-5-2007    Views: 1819   

Коментарі користувачів

Додати коментар
Немає коментарів на даний момент.





Контекстна реклама компьютерные программы прикарпатский порталукраинский проектмонеты Украиныстудія дизайнумужской порталкопірайтингкомпьютеры и комплектующиереклама в Українінерухомістьбанерна рекламатуризм в Карпатахсайт для жіноквеб дизайнкупівля та продаж лінківреклама в Інтернетіреклама для жінокжіночий порталісторія Українисайт для чоловіківукраїнська рекламаНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100